Віктор Марущенко. Говорити із глядачем мовою фотографії

08 Dec 2020 EET

Огляд Культурних Новин

Ганна Готьє

Віктор Марущенко

© 2020 Ukraїner

Віктор Марущенко народився 1946 року в Новосибірську. З п’яти років живе у Києві. Освіту здобув у технікумі радіоелектроніки й Інституті харчової промисловості. Потім працював на закритому підприємстві, збираючи електронні блоки для підводних човнів.

Зрештою змінив електроніку на фотографію, тому що не любив працювати в колективі і за чітко визначеним графіком. Купив камеру і почав знімати відомих музикантів. Спершу Марущенко працював на замовлення газети «Культура і життя», а потім подав своє портфоліо московській «Советской культуре». Працював там на пів ставки, але завдяки гонорарам і постійним зйомкам заробляв «як академік»:

— Їздив знімати по всій Україні в будь-яку пору року, переважно сам вибирав теми для репортажів, редакція тільки забезпечувала всім необхідним для продуктивної роботи.

Молодий театральний режисер Сергій Проскурня тримає в руках макет вистави під час стажування у театрі імені Івана Франка, 1987 рік. Фото: Віктор Марущенко.

Молодий театральний режисер Сергій Проскурня тримає в руках макет вистави під час стажування у театрі імені Івана Франка, 1987 рік. Фото: Віктор Марущенко.

— Я іноді працював для журналу «Український шлях» і ми тоді робили спеціальний номер, про молодих театралів, які щойно закінчили інститут Карпенка-Карого.

Індійський музикант Раві Шанкар, який грає на сітарі, дає концерт у Києві, 1985 рік. Фото: Віктор Марущенко.

Індійський музикант Раві Шанкар, який грає на сітарі, дає концерт у Києві, 1985 рік. Фото: Віктор Марущенко.

—Раві Шанкар — це культова фігура. Про нього писали, що коли він грав на сітарі, то навіть взимку розпускалися квіти. Раптом я дізнався, що він приїхав до Києва, «Укрконцерт» дав мені дозвіл і я провів із ним два дні. Він дав один концерт у філармонії плюс була одна генеральна репетиція. Під час його виступу була така тиша, що чути було, як серце колотиться.

1989 року, у розпал перебудови, Марущенко виїхав за кордон, до Швейцарії, де прожив до 1997 року. Фотограф на той час уже мав контакти із західними виданнями. Основним джерелом заробітку була участь у фотовиставках і продаж фотографій.

Згодом фотограф Валерій Мілосердов запросив Віктора Марущенка працювати в газеті «День». Спершу Віктор сприйняв цю роботу як тимчасову, після якої планував повернутися до Швейцарії. Але невдовзі почалася передвиборча кампанія, і Марущенко з Мілосердовим пішли працювати в прес-службу Леоніда Кучми.

Найзначніші теми, над якими працював Марущенко як фотожурналіст — це наслідки аварії на Чорнобильській АЕС, нелегальні шахти Донбасу і життя народної художниці Марії Примаченко.

Шахтар виносить свій велосипед із нелегальної шахти в Чистяковому, зима 2002 або 2003 року. Фотографія із серії «Донбас — країна мрій». Фото: Віктор Марущенко.

Шахтар виносить свій велосипед із нелегальної шахти в Чистяковому, зима 2002 або 2003 року. Фотографія із серії «Донбас — країна мрій». Фото: Віктор Марущенко.

— Це була велика (нелегальна. — ред.) шахта в місті, яке тоді називалося Торез. На той час у місті з тринадцяти шахт дванадцять було закрито, і люди були повністю покинуті, вони не мали що їсти. Тому вони домовлялися з владою і копали вугілля нелегально. Конкретно ця нелегальна шахта розташовувалася в спальному районі міста. Шахтар спускався в шахту працювати на цілий день, тому брав велосипед із собою.

У Чорнобильській зоні відчуження фотограф знімав протягом двадцяти п’яти років і присвятив Чорнобилю близько двадцяти виставок в Україні та інших країнах Європи. Зокрема, 2001 року на Венеційському бієнале він показав проєкт «Chernobyl». Розповідає, що цю тему поїхав досліджувати насамперед через власну допитливість і знімав там усе: і евакуацію, і будні в лікарні. Пригадує, що на осмислення всього відзнятого матеріалу і масштабу трагедії знадобилося ще кілька років.

Інша важлива тема, яку порушив фотограф у своїх роботах, — умови роботи тисячі нелегальних шахтарів у закинутих шахтах-копанках Донбасу. Над цим проєктом Марущенко працював разом із австрійським режисером-документалістом Міхаелем Главоггером. Знімки фотографа було опубліковано в фотокнизі «Смерть робітника», що вийшла друком 2005-го водночас із однойменним фільмом Главоггера. А проєкт на цю тему, «Донбас — країна мрій», був представлений 2004 року на виставці сучасного мистецтва у Сан-Паулу.

Віктор Марущенко в гостях у художниці Марії Приймаченко, 1996 рік. Фото: Віктор Марущенко.

Віктор Марущенко в гостях у художниці Марії Приймаченко, 1996 рік. Фото: Віктор Марущенко.

— Марія Приймаченко була доволі різка жінка. Вона багато відвідувачів виганяла Я довго думав: як вона мене терпіла? Потім зрозумів, що я ж у неї нічого не просив. А там крутилося багато пацюків, які відволікали її, крали роботи. Я був дуже близький до неї. Вона сама мене поруч посадила. «Шо ти снімаєш тут, ану сідай давай, ми тебе знімемо».

З Марією Примаченко Марущенко познайомився ще 1983 року. Приїжджав до неї майже щомісяця: привозив фарби і знайомив із художницею іноземців. Їхня дружба тривала майже 14 років — до самої смерті Марії. За цей час Віктор зробив багато фото, а вона подарувала фотографу сім своїх картин. Віктор пригадує, що Марія дуже довіряла йому і підтримувала — зокрема, після смерті його дружини.

Згодом кураторка Дороті Бінер закріпила дружбу Марущенка і Примаченко у спільній виставці «Мій світ» у Німеччині. Відвідувачі виставки бачили Україну через творчість екстравертного фотографа, який знімає документальну фотографію, та інтровертної художниці, яка не рухається. Віктор згадує, що кураторка додала нового контексту його роботам:

— Мене вразило тоді, як по-новому заграли фотографії, тому що мені вони вже набридли, були повністю відпрацьовані.

Школа фотографії

Справжнє мистецтво фотографії для Марущенка полягає у тому, аби складною зашифрованою мовою розповідати про складні речі — суспільні, громадянські чи особисті. Він вважає, що для цього треба володіти двома освітами: гуманітарною і фотографічною.

Тому у 2004 році Віктор Марущенко разом із галеристом Андрієм Трилісським заснували Школу фотографії. Спочатку це було щось на кшталт курсів фоторепортерів, але коли почалася криза і багатьох фотожурналістів звільнили з редакцій, Марущенко зрозумів, що з таким підходом його школа готує майбутніх безробітних.

Після цього у Школі фотографії Віктора Марущенка почали вчити не тільки документальної, а й комерційної і артфотографії, орієнтуючись на сучасні світові тенденції у цих напрямах.

— Сучасна фотографія — це картинка плюс ваше висловлювання. Тому що гарних фотографій сьогодні роблять дуже багато, але вони вже не працюють самі собою. От тому дуже важливо, що ти хочеш сказати.

Тому у Школі фотографів вчать приділяти увагу не лише до фото, а і до власного текстового висловлювання до нього, і контексту історії загалом.

Викладачі школи — відомі фотографи і художники — вважають, що сучасна українська фотографія не має спільних тенденцій. Вона радше нагадує сад, у якому кожне дерево росте саме собою, але може переплітатися з іншими. А садівником якраз і мусить бути системна освіта, яка має виховувати все покоління.