Закарпатка Галина Дергунова не лише супермама, але й успішна жінка в погонах

Закарпатка Галина Дергунова не лише супермама, але й успішна жінка в погонах
Закарпатка Галина Дергунова не лише супермама, але й успішна жінка в погонах Капрал Служби судової охорони Закарпаття Галина Дергунова зуміла охопити два боки життя, які багатьом здаються непоєднуваними. Вона чудова матір та дружина, а також успішна співробітниця у погонах. — Розкажіть, як можна так скомпонувати своє життя, щоб і служба, і родина приносили лише радість? — У мене чудова сім’я, що підтримує мене у найсміливіших починаннях. Мій чоловік дуже радий, що я можу себе реалізувати. Він дав мені можливість займатися тим, що мені подобається. А у нас двоє дітей і немає кому допомагати. Він у мене професійний волейболіст, і раніше саме він працював, а тепер дав мені можливість себе реалізувати. — Звідки прийшло розуміння, що Служба судової охорони саме для вас? До цього я рік працювала в університеті. Потім вийшла заміж, завагітніла, зайнялася вихованням дітей. В університеті ж працювала в навчальній частині. Там був відділ моніторингу якості знань студентів. У нас в Закарпатському державному університеті були тестування, де всі екзамени та заліки здавалися на комп’ютерах. Я моніторила, запускала студентів, проводилися тести, вводила в базу оцінки, таке. Тепер Закарпатський державний університет об’єднався з УжНУ. Я за освітою міжнародник. Але не знайшла себе за цим призначенням. Я вже в період навчання починала розуміти, що щось не так. Саме мої батьки вірили, що в мене майбутнє саме в цій галузі. Вони хотіти для мене хорошого майбутнього. Я вивчилася на магістра на державному забезпеченні. Але не пішло. Мене завжди тягнуло до таких структур, як Служба судової охорони. І я поставила собі завдання: я хочу себе знайти. Звісно, розуміла, що це буде з самого низу, що в мене за плечима нічого немає. Одного ранку ми з подругою сиділи в кафе, пили каву і, дивлячись на білборд про набір в Службу, вирішили, що обидві підемо спробуємо. — Чи збіглися ваші очікування з реальністю? — Можу з впевненістю сказати, що мені дуже подобається. Те, що я собі придумала, те, як я собі це придумала, зараз воно так і є. Це ніби як і поліція, і менше різноманітних жахів у щоденній службі. Така ідеальна середина. Тут і не надто жорстко, але так само цікаво. Можу сказати, що в день, коли я поїхала на навчання, у мене життя перевернулося. Склалося враження, що з віком людина більше розуміє. Навіть закони коли читаєш, будучи дорослим, ти їх краще усвідомлюєш. Я зараз чітко розумію, що від мене вимагають, що я маю зробити, що я маю вчити. — Чи не страшно було їхати на навчання у Вінницю, не важко було освоювати нову професію? — Їхати на навчання було не страшно, тому що нас було багато дівчат. Ми мали компанію з шести закарпаток із тринадцяти чоловік загалом з нашого краю, яких відправили на навчання. Як тільки сіли у вагон, прийняли рішення, що ми мусимо триматися разом та допомагати одне одному. Може, воно в іншому випадку і було б важко. Але коли шестеро одне за одного, то якось трохи спокійніше. Вчилися, здавали заліки, стріляли, тримали зброю в руках. Було дуже цікаво. — А був у вас якийсь улюблений предмет під час навчань? — Мій улюблений предмет, причому раніше ніколи б не подумала, був рукопашний бій. Так воно було цікаво — досліджувати власні можливості. І вогнева підготовка теж дуже подобалася. Пробувала потім тренуватися з чоловіком, то в нього тиждень боліла рука. Треба було зробити захоплення, вивернути і... тут він впав. Чоловік у мене високий, два метри, він впав і рука боліла тиждень. Але зрештою я навчилася і роблю все професійно, без травм. — Чи можете сказати, що до Служби в судовій охороні важка підготовка? — Під час навчання було не так важко, як страшно. Тому що дуже великий об’єм інформації, від нас дуже багато вимагали викладачі. Це ж велика програма, стиснута в короткі строки. І ми сиділи і весь час вчилися. Коли почалася вогнева підготовка, викладач давав інформацію, що категорично заборонено при стрільбі, в дев’яти пунктах. Я взагалі не розуміла, що таке кобура, що таке спусковий гачок, спускова скоба. І ти то все читаєш і не розумієш, бо ніколи не бачив. І так день, другий, п’ятий, починаються активні практичні завдання, і починаєш розуміти, що це все не так важко, як здавалося. І здавати заліки та екзамени було неважко. Але спочатку ми елементарно не розуміли значення багатьох слів. — А як Служба пішла по поверненню на Закарпаття? — Нас тринадцять осіб повернулося з навчання, ми отримали рознарядку, хто йде в який суд та заступає на стажування. Всіх порозкидали по нових місцях служби, і в кожному суді опинилося по двоє-троє “вінницьких”, а от мене закинули одну, взагалі у новий колектив. Я взагалі нікого не знала, було трішки страшно. Потім я зрозуміла, що, напевно, мені найкраще. Колектив дуже хороший, приймають, допомагають, підказують, я дуже задоволена. — Які у вас перші враження від Служби? — Я прагнула себе реалізувати і починаю це робити. Поки сиділа вдома багато років, мені здавалося, що життя проходить повз. Зараз починаю усвідомлювати, що не все втрачено. Я розумію, що багато всього знаю і стаю в собі впевненіша. Але й усвідомлюю, що мені багато всього ще треба вивчити. Йду до вдосконалення і не маю наміру опускати руки. Поки що розумію, що ця Служба ідеально мені підходить.