Олександр Масляник: Ми незнані – бо світ тільки недавно навчився вимовляти слово “Україна”

Олександр Масляник: Ми незнані – бо світ тільки недавно навчився вимовляти слово “Україна”

"Ми незнані, але нас пізнають. Нас мають за мертвих, але ось ми живемо. Нас карають, але ми не вмираємо”. Слова ці, мовлені майже дві тисячі літ тому святим Павлом до коринтян, суголосні нашому часові, бо вони – до нас і про нас, в Україні і поза нею сущих.

Ми незнані – бо світ тільки недавно навчився вимовляти слово “Україна” і нарешті знайшов нас на політичних картах, не приховуючи подивування: та вони, виявляється, не “рашен”.

Нас мають за мертвих – бо встромили у саме серце чорнобильський ніж, морили голодом, нищили ГУЛАГами й Сибіром, заливали кров’ю, забороняли рідну мову, дустом бездуховності витравлювали материзну й вітцівщину... Хіба після усього цього виживають?..

Нас карають – бо силоміць на віки зробили Україну служницею, яка повинна була мовчки годувати лінивого господаря варениками з салом і, подобрілому, співати хохляцькі пісні й витанцьовувати гопака, але боронь Боже тій служниці слово мовити про власну гідність, батіг тут же здіймався у звиклій до екзекуції хазяйській руці.

І після усього цього – ми не вмираємо. Знаходимо сили підвестися після, здавалося б, останнього смертельного удару, являючи світові надприродну живучість і незнищенність, бо маємо в серці те, що не вмирає, – огром всеоновної любові до рідної землі, до єдиного животворного материка духу, ім’я якому – Україна.

Історична пам’ять нині в тренді і на моєму рідному Закарпатті, яке ще сім десятків літ тому у самому серці Європи було заперте у мадярський льох на сотні безпросвітних лихих років.

Вона, та пам'ять. повертається іменами Андрія Бачинського, Олександра Духновича, Михайла Балудянського, Івана Орлая, Михайла Лучкая, Юрія Венеліна (Гуца), Федора Корятовича, Івана Сільвая, Едмунда Егана, Августина Волошина, Степана Клочурака, братів Климпушів, Теодора Ромжі, Івана Маргітича, Петра Скунця, Івана Чендея. Вертає з архівів сторінками історії, які прагнули вимарати виключно червоним кольором, хоч на давньому гербі й національному прапорі русинів-українців – синя і жовта барви...

Однією з яскравих сторінок боротьби закарпатців за свою незалежність стала історія Гуцульської Республіки, 100-річчя якої відзначаємо у ці різдвяні дні. Вона була предтечею створення Карпатської України. Коріння свободолюбного гуцульського духу сягає часів легендарного опришківства під орудою Олекси Довбуша, гуцули брали участь у походах козаків, допомагали повстанцям, змагались за кращу долю українського народу. Впродовж віків намагались скинути з себе ненависне ярмо, накинуте захланними сусідами, для котрих благословенне Богом Закарпаття завжди було ласим шматочком.

Хрещеною матір’ю Гуцульської Республіки стала ЗУНР, що виникла на уламках Австро-Угорської імперії. Однаково спорідненою є доля цих двох республік: і галичани, і гуцули взялися за зброю, щоб вибороти волю й незалежність, однаково прагнули возз’єднання в одній соборній Українській державі. Бійці Української Галицької Армії допомогли братам у створенні власного війська, Січові Стрільці склали голови за свободу карпатського люду. Командував Гуцульською Армією сотник УГА Воробець.

Хай живе один великий український народ

від Тиси аж по Чорне море і гори Кавказ!

Хай живе і пишається наша велика

Одноцільна Українська Республіка!

Гуцульська Народна Рада в Ясіню, 1918

Ось так восени 1918-го закарпатські гуцули вітали широку хвилю національно-визвольних революцій народів Центрально-Східної Європи. Український національно-визвольний рух дуже швидко набув широкого розмаху й охопив не лише населення колишніх підавстрійських земель Галичини та Північної Буковини, а й територію підконтрольного угорській владі Закарпаття.

На слов’янських землях, раніше контрольованих угорською короною, виникали національні органи влади, вони пришвидшували розпад багатонаціональної імперії та де-юре фіксували відокремлення від Угорщини. Закарпаття ж наче завмерло в очікуванні й залишалося єдиним слов’янським краєм, який після краху Австро-Угорської монархії залишився у складі Угорщини.

Тільки не Закарпатська Гуцульщина! Маючи міцні духовні й етнографічні зв’язки з галицькою та буковинською частинами Карпат, тут завше опиралися мадяризації й надійно зберігали високий рівень національної й етнічної свідомості населення, ніколи не переставали відчувати спорідненість й ментальну єдність із сусідніми жителями Гуцульського краю.

Повалення монархії Габсбургів викликало значне піднесення серед місцевого населення. Вже 3 листопада задля захисту селян від дезертирів і мародерів з фронту в с. Ясіня на Гуцульщині (нині Рахівський район Закарпатської області) було організовано народну самооборону, до якої увійшли колишні військовослужбовці австро-угорської армії на чолі з поручиком Степаном Клочураком. Того самого дня вони роззброїли підрозділ угорських жандармів і прикордонників у селі та призначили на посаду його старости замість угорця місцевого мешканця Дмитра Маснюка.

8 листопада в центрі Ясіня було проведено багатотисячне віче, в якому взяли участь мешканці села та його околиць. На зібранні ухвалили резолюцію про об’єднання з Україною. Водночас народним голосуванням було обрано представницький орган – Українську Народну Раду, яку очолив колишній студент Віденського університету, а потім офіцер австрійської армії Степан Клочурак, що вернувся з війни. До її складу увійшли 42 особи, з яких 38 українців, два німці та два євреї.

Влада складалася з чотирьох секцій (міністерств) та підсекцій: військової, дипломатичної, внутрішньої, господарської, лісової, харчової та інших. Обрані члени складали присягу на вірність місцевій громаді. Новостворена Рада першою в краї заявила про свою українську орієнтацію й прагнення до об’єднання з Україною. Вона перебрала на себе законодавчі функції. Крім того, було створено виконавчий орган – Головну управу в складі 12 осіб, а також Гуцульську народну самооборону, що сформувалася з підрозділів народної міліції та добровольців (200 осіб). В обігу були угорські коруни та українські гривні. Прапор Республіки прийнято синьо-жовтий.

Виникнення Української Гуцульської Республіки у межах Закарпаття є направду унікальним та феноменальним явищем. Тут після мадярської тиранії проти місцевого населення були випробувані демократичні форми управління.

Угорська держава будь-яким чином намагалася втримати українські землі. Переконавшись, що закарпатські українці більше не хочуть жити в Мадярщині, будапештський уряд іменував міністром русинів-українців Ореста Сабова і підготував законопроект про автономію так званої «Руської Крайни». А для обговорення цього документа на 10 грудня 1918 року із Закарпаття в Будапешт скликали делегації. З Ясіня прибуло вісім делегатів на чолі з головою Української Гуцульської Народної Ради Степаном Клочураком. Представники Гуцульщини й інших районів краю були проти дальшого входження до Мадярщини. Дискусія велася на конгресі жвава, але не дала належних результатів. Наші делегації вирішили там же провести свій з’їзд. Головою обрали Августина Штефана, адвоката з Рахова. На цьому форумі промовці один за одним висловлювалися проти панування мадярів на Закарпатті, прагнули возз’єднання з братами, щоб жити в Україні. Делегація Ясінської ради (С. Клочурак, Д. Іванюк, І. Климпуш, І. Тимчук, С. Клочурак (ст.), Кирило Рощук, Ю. Кабанюк, М. Біланюк) підтримала пропозицію Ю. Бращайка, який заявив, що більшість делегатів не погодиться із підготовленим угорським урядом маніфестом, бо «український народ Закарпаття дивиться в іншу сторону». «Дарма, панове, тут не поможуть жодні маніфести, наш народ домагається приєднання до України, до своїх братів». Делегати українці Мараморощини у Сиготі проголосили: «Нам не треба нічого від Мадярщини! Хай живе Україна!».

18 грудня 1918 року інтелігенція Мадярського Сигота скликала з’їзд делегатів Мараморощини, щоб обрати Сигітську Народну Раду. Коли виступали Михайло Брашайко й Августин Штефан з Рахова, Степан Клочурак і Василь Климпуш з Ясіня, Василь Йосипчук з Великого Бичкова, присутні одностайно вигукували: «До Києва хочемо!». Цей з’їзд уповноважив готувати в Хусті Всекарпатський конгрес на 21 січня 1919 року, який би вирішив раз і назавжди долю закарпатців: возз’єднання з Україною. Члени Сигітської Народної Ради й учасники з’їзду вирушили походом до церкви Різдва Пресвятої Діви Марії і перед нею присягнули на синьо-жовтому прапорі.

На урочистому засіданні Національної Ради Західної України у Станиславові 2 січня 1919 року, на якому було проголошено об’єднання Західної України з Наддніпрянщиною, Степан Клочурак від імені закарпатських гуцулів-українців проголошував: «Ми були завжди свідомі того, що ми є частина українського народу. Про це споріднення наш народ ніколи не забував, хоч був віками відрізаний від своїх братів. Це доказують і останні події, які відогрались не тільки в Ясінях і на цілій нашій Гуцульщині і Мараморощині, але навіть у далекій старій Любовні під Татрами, де наш народ висловив тверде бажання приєднатися до своїх братів-українців, до України. Це не боялися заявити делегати наших сіл 10 грудня 1918 року в столиці Мадярщини Будапешті і це бажання нашого народу з Угорщини привело нашу делегацію на історичні збори. Я щасливий, що мені, представникові молодої генерації, припала велика честь від імени угорських українців передати вам їхню тверду волю приєднати до України землю, на якій вони споконвічно живуть, як невід’ємну частину України».

Після повернення зі Станиславова Степан Клочурак разом з Іваном Климпушем інформували Раду і населення про Маніфест, виданий урядом ЗУНР, у якому вимагалося, що до України повинні бути приєднані всі землі колишньої Австро-Угорщини, де живуть українці, тобто Закарпаття, Буковина, а також частина Марамороського повіту, що на лівобережжі Тиси (нині в Румунії).

Це не сподобалося урядові Мадярщини, і він надіслав до Ясіні 600 вояків-«сейкелів» для наведення порядку. Але Гуцульська Народна Рада діяла по-своєму. За два дні перед Різдвом Христовим на таємній нараді було домовлено, що на Святий вечір її члени підуть «колядувати». Того ж вечора створили повстанські загони з добровольців, а на третю годину ранку 7 січня 1919 року з перестрілками було взято у полон 504 мадярських вояків.

Наступного дня повстанці й стрільці Української Галицької Армії взяли залізничні станції Кваси, Білин, Рахів, Берлебаш, Трибушани. З боями звільнено села Вишову, Боршу, Кречунів, Миково (нині в Румунії), Великий Бичків та інші. Запаси зброї поповнювалися після роззброєння ешелону з австро-угорськими солдатами, який проходив транзитом через Ясіня. Допомогу часто надавало місцеве населення, яке піднімало повстання при підході військ, зустрічало з хлібом-сіллю, урочистими процесіями та церковним дзвоном.

Гуцульська армія поповнювалася добровольцями. У двох куренях уже налічувалася тисяча стрільців. Ще один формувався у Бичкові для походу на Тячів і Хуст.

Тим часом основні сили повстанців зосередилися під містом Марамороським Сиготом. Найбільші бої відбулися в його передмісті – на залізничній станції Комора. Після поразки під містом сейкелі втекли з нього. Населення Сигота – українці, угорці, євреї – щиро вітали переможців. На багатьох будинках було вивішено синьо-жовті прапори.

Однак керівництво армії дещо втратило пильність, бо до Хуста значних угорських сил уже не було, і здавалось, що час визволення всієї Мараморощини зовсім близько. Але 21 січня на передові пости, що були за 10-12 кілометрів від Сигота, напали румунські регулярні війська. Через короткий час бої йшли уже в місті. Добре озброєна на той час і переважаюча кількістю румунська дивізія перемогла. Багато стрільців з гуцулів і галичан загинуло у боях, а ще більше потрапило у полон. Лише до 170 чоловік змогли врятуватися, прорвавшись поїздом у напрямі до Ясіня через села, в яких підняли бунт угорсько-німецькі буржуазні радикали, дізнавшись телеграфом про невдалий бій гуцулів під Сиготом.

Тоді румуни окупували Великий Бичків, Луг, Хмелів. В інших селах за підтримки румунських військ була відновлена влада угорської буржуазії. Почався терор. Людей били, катували, розстрілювали. Власне і про них мовив французький філософ ХVІ століття Мішель Монтень в одному з есеїв: «Хто навчився помирати, той розучився бути рабом».

Хоч Гуцульська армія була розбита, Республіка у межах Ясіня й навколишніх сіл протрималася до червня 1919 року. На довше не вистачило озброєння та набоїв. Ясіня окупували румунські солдати, а через якийсь час з волі західних держав край було включено до складу Чехословацької Республіки.

Існування Гуцульської республіки не пройшло даремно. Воно стало передумовою виникнення Закарпатської України у 1938 році. А керівник Гуцульської республіки Степан Клочурак після багатьох життєвих випробувань став міністром в уряді Закарпатської України під проводом Августина Волошина.

Степан Клочурак народився 1895 року в Ясіні. Гімназія в Сиготі, правничі студії в університеті в Братиславі, участь у Першій світовій війні, а згодом – у національно-визвольних змаганнях українських гуцулів Закарпаття. Саме С. Клочурак організував Українську національну раду в Ясіні, яка за його ініціативою проголосила приєднання Закарпаття до України. Всенародні збори в Хусті 21 січня 1919 вибрали УНРаду для всього Закарпаття і одностайно проголосили приєднання Закарпаття до України.

Степан Клочурак у своїх споминах згадує, що у січні 1919 року поїхав до Підволочиська, де мав зустріч з Головним Отаманом Симоном Петлюрою, який «жваво цікавився подіями в Мадярщині, зокрема нашою участю у визвольному русі, і тішився, що наш народ рішуче висловився за приєднання до України. При цій нагоді я запитав Головного Отамана, чи уряд Української Народної Республіки не допоміг би нам, гуцулам, харчами. Він зразу звернувся до одного зі своїх співробітників і спитав, чи така допомога харчами була б можливою. Ми з України одержали кілька вагонів хлібної муки, яку привезено в білих мішках з написом «Україна». Місцеве населення довго зберігало ті міхи як доказ багатства землі України. Уряд УНР за надіслані харчі не вимагав ніякої заплати: то був дар України гуцулам. Поки Гуцульська республіка мала пряме сполучення з Україною, її населення було забезпечене харчами».

Після занепаду Української держави С. Клочурак бере активну участь у засіданнях Української національної Ради в Станиславові, на яких однозначно стверджує, що карпатські русини є невід’ємною частиною українського народу і хочуть увійти до української держави. У 1919-1930 рр. сприяв налагодженню господарського життя Карпатської України. Був членом соціал-демократичної партії, потім Хліборобської. Організовував осередки «Просвіти», редагував газети «Русин», «Народ», «Вперед», «Українське слово», «Земля і воля». У 1939 році був членом сойму Карпатської України. Після окупації Угорщиною Карпатської України жив у Празі, де організував допомогу біженцям Карпатської України. У 1945 р. заарештований радянською контррозвідкою. Перебував разом з А. Волошиним у Лефортовській тюрмі у Москві, а до 1956 р. у концтаборі. Повернувся до Праги у 1956 р. В 1978 р. опублікував спогади «До волі». Помер у Празі в 1980 р.

Не забувають свою славну минувшину мудрі гуцули, величним пам’ятником у центрі Ясіня пошанували президента Гуцульської республіки Степана Клочурака.

Історія героїчної Гуцульської Республіки, життя і чин її першого президента Степана Клочурака – чи не найпереконливіша відповідь нинішнім сепаратистським рухам, апологети якого беруться “приєднувати” Закарпаття то до Праги, то до Будапешта, а то й до Москви. Гуцули в усі віки вважали себе українцями і жодні зайдеї не змогли знищити незламну українську душу володарів Чорногори!

Олександр Масляник, головний редактор журналу "Гражда"