Бранці інтриг – незахищені захисники лісу Закарпаття (ФОТО)

Сьогодні лісова тематика – хіт інформаційного простору. Пишуть і показують масштабні вирубки, сварять владу, знімають на відео готові до відправки за кордон ешелони… Якщо на Закарпаття приходить повінь або паводок, винні ті, хто вирубав ліс, і 90 % коментарів у соцмережах звучать прокльонами на адресу лісівників. Але мало хто здатен глибше глянути на ситуацію, аби розібратися і зрозуміти, що не варто у глобальній проблемі робити винними тільки їх – лісівників, роботою яких є цей самий ліс берегти, захищати, примножувати.

Чи знає пересічний закарпатець, що таке планова вирубка? Або про те, що не лісівники на місцях визначають, де, скільки і що рубати? І що ліміти заготівлі деревини встановлює Міністерство екології України, а не облдержадміністрація чи управління лісомисливського господарства?

Так, звичайно, в родині не без потвори. Чому, якщо один хворий на всю голову лісівник застрелив рись, та ще й хизується зробленим, погані всі лісівники? Чому вони тут же всі, без розбору, перетворюються на браконьєрів?

Якби підсумувати все, що написано про браконьєрство закарпатських лісничих, то килим із цінного хутра простягнувся б до Києва, а м’яса підстреленої дичини вистачило б, аби нагодувати середньої величини країну у голодуючій Африці.

Власне, стереотипи – страшна річ. Один-єдиний лікар взяв хабар – вся лікарня хабарники. Одна вчителька вдарила по чолі непослуха – всі педагоги садисти. Один псевдожурналіст за гроші пише замовні статті – всі медіа продажні.

 

Причому у кожного другого серед родичів і знайомих є ті, що працюють лісниками, лікарями, вчителями чи журналістами. І що, у кожного побудовано по палацу, біля котрого стоїть Бентлі, діти вчаться в Оксфорді, а дружина щоліта літає на шопінг у Мілан? Смішно.

На середину червня випав дводенний журналістський марафон лісами Іршавщини. Район взагалі – прекрасний і назву заповідника, у котрий потрапили медійники на черговому етапі подорожі - «Зачарований край» - варто б розширити – і не тільки географічно - на весь район. Каюсь, як фанат Іршавщини, можу бути дещо суб’єктивною, але з іншого боку, за роки роботи непогано вивчила проблематику краю, тож голослівною теж не буду.

Іршавська сливовиця – ліки від негоди

Іршавський «володар лісу» - Іван Фущич, директор ДП СЛАП «Іршава Агроліс».

Специфіка фірми у тому, що опікується 16,5 га лісу, який розкиданий колишніми колгоспними паями між приватними угіддями. Межу у цій катавасії уявити важко, тож виходить як завжди – якщо йти по гриби, то ліс – наш, а якщо виникла пожежа – то чому лісівники байдикують? Втім, поки Бог милує, а газдовитий Іван Іванович презентує медійникам іршавську сливовицю, із котрою ніякий холод полонини, що попереду, не дошкулятиме.

«Зачарований край» - побачити і захотіти повернутися знову

Відвідуючи Іршавщину, не можливо було оминути «Зачарований край». Парк площею 6101,0 га є природоохоронною, рекреаційною, культурно-освітньою, науково-дослідною установою загальнодержавного значення i входить до складу природно-заповiдного фонду України, про що люб’язно розказав несвідучим провідний інженер з рекреаційного благоустрою національного природного парку Євген Гіга.

 

Дві години прогулянки заповідником – катастрофічно мало, тому про основні родзинки Євген просто розповів. Але ми обов’язково ще сюди повернемося, аби вкотре побачити і показати своїм дітям сфагнове болото "Чорне багно", яке має глибину 7 метрів і займає 15 гектарів, витесані природою із каменю Кам’яну Смереку, Кам’яного Верблюда, Руїни Замку, Тронний камінь і Стрімчак. Як каже Googlе, на території парку зростають 165 видів рослин та мешкає 58 видів тварин, з яких 29 видів рослин і 38 видів тварин занесені до Червоної книги України.

Аби туристам та численним відвідувачам еко-садиб (тут такі теж є, і навіть із чанами) створені промарковані еколого-пізнавальні маршрути, якіпролягають через скельні утворення, джерела з лікувальними властивостями, геологічні утвори, гірські потоки…

Колись бажаючих побачити всю красу цих місцинок привітно зустрічав нині покійний власник турбази у цій місцевості Мирослав Папп, потім із задоволенням демонстрував принади Іршавщини тодішній її очільник Степан Бобик, нині мер Іршави. Сьогодні ж цю функцію взяли на себе лісівники.

Зрештою, після парку, по тому, як цікаві і негрішні відвідали місцевий монастир,у пониззі Синявка влаштували, як нам сказали, перекус. Після чого прийшло розуміння, що лісівники вміють ну дуже смачно готувати))).

Зрештою, саме для комфортного відпочинку туристів силами як лісівників Іршавщини, так і всієї області, повсякмісць створюються облаштовані місця відпочинку – із бесідками і мангалами і, в основному, - біля води.

Довжанське лісництво – одне з найкращих, але програє стихійному ринку

Державне підприємство «Довжанське лісомисливське господарство» у Довгому вперше постало перед медійниками у вигляді головного інженера підприємства Віталій Шрама - колоритного веселуна, неперевершеного фахівця і, як виявилося згодом, унікального спеціаліста по виведенню рулад під час сну, від яких навіть гіпотетичні вовки втікали б від нашого нічного притулку.

Перше, що він попросив – сфотографувати зламані вершечки саджанців перед лісництвом – саме тут, на околиці найдовшого села в Україні щотижня утворюється стихійний ринок,а спроби перенести його на кількасот метрів досі не увінчалися успіхом. Навіть загрозливого вигляду ржава металева конструкція на місці теоретичних прилавків нікого не злякала. Тож ринку, здається, бути. А для тих, хто не знає – якраз навпроти лісництва розташований цвинтар, добротно огороджений довжанцями. Так от: саме на огорожі цвинтаря періодично висять килими, які пропонують продавці з довжанського стихійного базару…

Річанське лісництво та орли!

Річанське лісництво могло б називатися заказником – тут є вовки, дикі свині, косулі і… прості індики. І якщо косульку взяли у матері, яка від неї відмовилась, а далі інтегрували… То з домашніми індиками веселіше.

Ми кричимо: «Індюки!». Нуль реакції.

Кричить Віталій Шрам: «Привет, орли!» Ви ще не чули такого ддружного гуль-гуль!

Урочище Грушанинадача Червінського та «неіснуючий» ГАЗ-66

Ночівлю для журналістів вибрали не випадково:«всього» хвилин сорок карколомними дорогами, якщо не помиляюсь, 720 метрів над рівнем моря, водій Юрій Мелеш провіз на авто – тому самому ГАЗ-66, котрий давно вже списаний усіма ТС краю. Сам відремонтував, сам зробив – і всі медійники, попри статус, ухиляючись від гілок і танцюючи цицьками тарантелу, таки доїхали до пункту призначення.

Як виявилося – дача – то так, до слова: двоповерхова споруда, здатна прийняти натовп, більший як наш, вражає: біля порогу майже – проведено воду, 10 метрів поруч –прикольна деревяна споруда по типу «сільський будар» - запахи хвої додають ялини, під якими місце для самотності більше нагадує спа-салон. Колись, коли партійні боси сюди приїздили на полювання – тут було світло і навіть телефонний зв'язок. Тепер – через наш приїзд – лісівники підключили генератор. Ну і сама «дача» - два поверхи, верхній деревяний, у гостьовій кімнаті – історичне полотно «Ленін на полюванні».

 

А на вулиці – лісівники, котрі зустрічають журналістів не тільки тому, що керівництво наказало, не тому, що вдалося разом зі Шрамом розсмішити індиків, а тому, що дехто із нас ніколи не їли бограч із дикої свині або просто не бачили, як росте яфина на полонині.

До вершини гори Кук – подвиг

Зранку, дякуєм лісівникам – прокинулися усі. Поки одні походили по росі, а інші - привіталися зі світанком чи оцінили липовий чай - настав час продовжити.

А далі – ще хвилин на сорок - неймовірний маршрут тим же ніби не існуючим у природі ГАЗ-66 – єдиним, чим можна було доїхати до верхівя гори Кук. Насправді Віталій Шрам обманув – транспорт до вершини Кук не їде – тож паркетним здебільшого писакам довелося туди чалапати пішки. Як пише наш колега – такий же бранець маршруту Василь Бедзір:

«Перша зупинка на верхній межі лісу,орієнтовно на висоті 1100 метрів над рівнем моря. Тут естафету гіда головний лісничий передає лісничому Лисичівського лісництва Василю Продану та його помічнику Івану Продану. Вони по черзі розповідають про умови ведення різних рубок, догляду за лісовими насадженнями. Поряд із дорогою 8,6 гектара насаджень ялини, - це протиерозійні посадки 1989—2001-го років. Звідси далі прямуємо на Стінницьку – відрогу полонини Кук».

 

Насправді знак на вершині Кука на висоті 1361 метр над рівнем моря – наша кінцева мета. Саме тут знаходиться тризуб та флагшток, куди уже знайомі нам лісівники приходять, аби вкотре підняти на цій висоті наш прапор. Прапор медійники з собою не взяли, а от лісівники, котрі їх супроводжували, здогадалися взяти з собою перекус у вигляді смачнючого домашнього сала, сиру та овочів.

Окремий штрих про полонину – на самісінькому її вершечку вся яфина замерзла, що для наших Карпат не зовсім звично. Це значить, що ще одна з можливостей заробітку для місцевих селян знову стала меншою – бо метрів на 50 нижче яфина вже була стиглою і придатною для збору. Кажуть, під час сезону вантажівки їдуть сюди колоною на світанку наверх і так само спускаються нижче увечері – навіть лісівники по своїх щоденних клопотах не втручаються у «правила руху» заготівельників.

І знову – неймовірний спуск, у якому ГАЗ-66 наче аналог 3D – після недовгої перерви – в гості до вівчарів.

Саллаш та вівчарі на полонині

Краще про вівчарів, як учасниця подорожі Оксана Штефаньо не сказав ніхто. Тож просто цитую:

«Це урочище Кичера, яке орієнтовно знаходиться на висоті 1100 -1200 м н.р.м. Вівці й кози були в загороді, поруч біля лісу всяке начиння, курінь, на палицях висить будз, підвішений не у марлевій тканині, а у…будівельних мішках білого кольору. Один будз тут важить 9 кг й коштує 720 гр (80 грн за кг) (на фестах бачили й за 150). У пет-пляшках з-під «мінералки» - дзер (рідина жовтуватого кольору, яка залишається після варіння сиру). Добра для шлунку, ще доливають худобі в їжу.

Тут газдує всього один вівчар Дмитро Білей із Сухої, який і розповів, що в отарі всього 250 овець та кіз. Із них - 120 його, решта - людей із його села та сусіднього с. Бронька. А колись по полонині було 15 саллашів й кілька тисяч овець (разом із колгоспними). Нині цей промисел занепадає. Чоловік каже, що молодь не хоче цим займатися. Овець доять тричі на день: рано, в обід, й надвечір. За день із отари – 70 - 80 л молока. Продукцію забирають люди, чиї вівці пасуть. Й вони «платять вівчаря». Торік, каже пан Дмитро, давали за голову 150 грн. за сезон літування (із травня до осені). Тепер - поки не знає».

Зрештою, до проблеми вівчарства на Закарпатті ще варто повернутися: всі із захватом розказують про нашу бринзу або овечу шерсть, скромно замовчуючи, що ці народні промисли на грані вимирання.

Тепер же хочеться просто відзначити: лісівники – це своєрідне джерело інформації для тутешніх вівчарів. Саме вони приносять інформацію зі «світу», і а господарі полонин діляться з ними здобутками власної праці.

Замість післямови

Здавалося б, судячи по прес-туру, життя іршавських лісничих сповнене безтурботного спостерігання за життям лісу. Такий собі дзен – дивитися, як росте дерево. Насправді ж це далеко не так. Бо ж вони на сьогоднішній день є останньою надією зеленого золота Карпат. Від їхніх скромних зусиль залежать санітарні вирубки, попередження несанкціонованих рубок, посадка нових саджанців зі «шкілок» і щоденне протистояння як людській жадібності, так і невгамовній силі природи. І саме у них намагаються поцілити контрабандисти і браконьєри.

Я не знаю, скільки квадратних кілометрів лісу пошкодив останній буревій на Іршавщині, проте вже знаю людей, які готові відроджувати ліс заново. Не пам’ятаю імен усіх них, проте бачила, як вони залюбки ділилися захопленим з дому обідом із журналістами. І не тому, що хотіли, аби гарно про них написали…

Це просто люди, закохані у свою справу. Євген, до речі, так і не відповів на запитання: чому в нього стріляли браконьєри з Міжгірщини, а Віталій Шрам, замість відповісти – яка в нього зарплата, - переймається тим, що якщо смерека і далі буде масово всихати, то Карпати можуть позбутися своєї родзинки.

Вони шкодують своїх колег із Брустурянського лісівництва, які попри волі опинилися в епіцентрі гучного скандалу і воліли б просто працювати – аби тільки їм ніхто не заважав. Вони не хочуть бути фігурантами лісових скандалів тільки тому, що вони лісівники. Хай там хто рубає дрова – але вони стануть на заваді, бо тільки їм відомо, як народжується ліс. І тільки вони знають, як йому подарувати нове життя.

… Там, високо у лісі, їм простіше – сюди майже не докочується ехо інтриг, бранцями яких вони мимоволі є. Вони працюють. Вони ще не втекли закордон. Дай Боже, їм своє благословення.

Людмила Орос

Фото: Василь Бедзір, Василь Стойка, Тетяна Грицищук